Призрачно все в этом мире бушующем, есть только миг за него и держись
Есть только миг между прошлым и будущим, именно он называется жизнь!

.............................................................................................................................. Л. Дербенев
 


НАША ПЕСНЯ


ФОТОСЕСИИ
 
 
КЛИПЫ 
 
 
ФОТОАЛЬБОМЫ 
 
 
КНИГИ 


МИР УВЛЕЧЕНИЙ


 
поиск по сайту
МЕНЮ
Заглавная
БИБЛИОТЕКА
ИССЛЕДОВАНИЯ
ФОТОГАЛЕРЕЯ
ФОТОАЛЬБОМЫ
ВИДЕО
ЭТО ПОЛЕЗНО ЗНАТЬ
КУЛИНАРИЯ
РУКОДЕЛИЕ
Любознательным
НА ДОСУГЕ
ФАЙЛЫ
Пишите
Виртуальный секретарь "Мои научные новости"
Библиотечный информационно-образовательный Портал
Мой дом

"Бібліофан" Дискусійний клуб

"Бібліотекарі усіх країн - об'єднуйтесь!
Посетителей
На сайте 413 гостей
Моя казочка про Шевченка
Исследования
Мар 14 2007 г., 10:55

    На провесні, коли оживає вся природа і повниться життєдайними соками, у сім’ї Григорія і Катерини Шевченків народилася третя дитина - Тарасик.

    Одного чудового дня відкрилися оченята Тарасика і побачив він синьо-білосніжно-зелений світ, що гудів, виспівував на різні лади, огортав невимовно прекрасними пахощами. Хлоп’я випростало з пелюшок рученята і простягло їх до нього, ніби хотіло все це пригорнути до своїх грудей, і радісно залопотіло: „Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть...”  Та його ніхто не зрозумів.
    Що не день, то нові бентежливі враження. Ось його босі ноженята вперше ступили на землю і застрибали від захоплення у сестриних руках. Яка ж вона тепла, м’яка і ласкава. Він припав до неї, наче до маминих грудей і навіки закохався в неї. „Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!” „Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють, між ярами над ставами верби зеленіють. Сади рясні похилились, тополі по волі стоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем.” „... хатки біленькі виглядають, мов діти в білих сорочках у піжмурки в яру гуляють.” 

      А які чудові були вечори! Сім’я вечеряла під розлогою вишнею і відпочивала після трудового дня. Сходила вечірня зірочка, цвірінчали коники і виводили свої рулади солов’ї. Хтось заводив пісню, її підхоплювали і розливалася вона селом далеко-далеко. „Дала дівчина хустину, козак у бою загинув... Посеред поля гнеться тополя та й на козацьку могилу”, - дитяча душа озивалася жалем. „Катрусю, а як це дівчина стала тополею?” „Та то їй так ворожка поробила”. Тарасик горнувся до своєї любої няні, обвивав її своїми рученятами - хотів захистити від такої нещасливої долі. „О Боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила?...”, - складалися у підсвідомості рядки. Жадібно вслуховувався він у мелодії, здебільшого сумні й тужливі, запам’ятовував слова, а згодом і сам підспівував.

     Дні йшли за днями, складаючись у місяці. Місяці складались в роки... Довгими зимовими вечорами в хаті збиралися односельці і розповідали різні історії, перекази, бувальщини. „Сусіди од страху, од жалю німіли. І мені, малому, не раз довелось. За титаря плакать”. Часом до села заходили мандрівні співаки – кобзарі. Ця подія ставала маленьким святом. Тарас не відходив від оповідачів ні на мить, дослухаючись до пісень і розповідей. Це були історії про нещасливе кохання, зраду та гірку долю зваблених дівчат, оповіді про минулі події, про лихих панів-ляхів та москалів, про народні повстання. „Грає кобзарь, приспівує, вимовля словами, як Москалі, Орда, Ляхи бились с Козаками, як сбиралася громада в неділеньку вранці, як ховали козаченька в зеленім байраці”. Хлопчик намагався все запам’ятати а потім ще довго наспівував, додаючи свої слова замість забутих. „Защебече соловейко в лузі на калині, заспіває козаченько, ходя по долині. Виспівує, поки вийде чорнобрива з хати, а він її запитає, чи не била мати...”.

     Здавалося, щасливим дням не буде кінця. Непосидючого і свавільного хлопчика роботою не обтяжували. „Велике ледащо”, - говорили про нього не тільки односельці, а й батько, який втратив надію чогось навчити сина. Та Тарасу було те байдуже: надто вже багато навколо було непізнаного й захоплюючого, щоби витрачати час на якусь там нудну роботу! Треба було дізнатися, де ж ті стовпи, що, як казав дід, підпирають небо; погарцювати на баскому коні з шаблею наголо, визволяючи полонених; погратися в гайдамаки, почумакувати, та мало ще які справи на нього чекають... Та помирає мати, а невдовзі й батько і 12-ти річному хлопцю тепер доводиться дбати про себе самому - треба йти у найми. Непокірлива, гонориста й бунтарська вдача змушує його змінювати одну роботу на іншу, але він все ж навчився читати і трохи малювати. 

      Прихильна доля приводить його до панського управителя і той забирає його до панського двору, а згодом призначає козачком молодого Павла Енгельгарда. Йому тільки й було роботи, що сидіти причепуреним у передпокої поки пан не покличе щось подати. Ото вже було часу для роздумів і тихесеньких наспівів!.. Розкіш панських покоїв, особливо картини справжніх художників, а не малярів, безмежно вразили підлітка і він поставив собі за мету будь що навчитися малювати як вони. Відтоді, як тільки видавалася можливість, він брався за олівець і старанно змальовував все, що подобалося.

     Аж ось панич вирушає на службу у Польщу до Вільна і підліток потрапляє зовсім в інший світ, ніж той, в якому жив досі. Зі своєю приятелькою, польською швачкою, тихими вечорами він співає пісні, переповідає їй кобзарські думи, доповнюючи їх своїми фантазіями. Вона вчить його польської мови, дає читати книжки і, в свою чергу, розповідає про свою країну, у якій на той час зріло повстання. Тарас жадібно вбирає в себе нове бачення світу, світу вольного, не кріпацького, замислюється над своїм підневільним становищем. Та служба пана закінчилася, він від’їжджає до Петербургу, а з ним і Тарас.

       У Петербурзі на 17-річного Тараса чекають нові враження, нове бентежливе відкриття світу. Він стає учнем живописця В.Ширяєва, чотири роки життя у якого принесли йому не тільки розуміння малярства і розвинули художній смак, а й ввели його в коло людей, які допомогли йому стати учнем Академії мистецтв, отримати вольну, а головне, змусили його по-іншому подивитись на своє життя. Що знав юнак, який далі двох-трьох ближніх сіл ніде й не був, і що є інше життя, ніж те, яким жили його батьки й діди, навіть не уявляв? Навчителями якого були лише казки, пісні, думи і легенди в переказах діда, односельців і кобзарів?.. Незнайомі, шокуючі погляди на життя, на урядовців, царя, на становище селян, зрештою, на його здібності, бентежать його юнацьку душу, збуджують високі поривання і мрії. „... все письменні, друковані, сонце навіть гудять: „Не відтіля, - каже, – сходить, та не так і світить, отак, - каже, - було б треба...” Що маєш робити? Треба слухать, може, й справді не так сонце сходить, як письменні начитали... Розумні та й годі!” 

     Земляки, що приїздили з України, розповідали про тяжке становище селян, про безчинства панів і столоначальників, про нібито зріючий там протест проти кріпацтва. Ці розмови викликали з пам’яті розповіді про козаччину, боротьбу за волю, розпалювали в ньому тугу за рідним краєм, домівкою і рідними. „... отамани, сотники з панами і гетьмани – всі в золоті, у мою хатину прийшли, сіли коло мене і про Україну розмовляють, розказують...” З глибин душі, мов з темної комори, виповзали дитячі жахи, викликані народними оповідями про Ярему і Степана, Гонту та Івана, Тараса і Гамалію, гайдамаків та конфедератів і лягали на папері „сумними рядами”. „Минають дні, минає літо, а Україна, знай горить; по селах голі плачуть діти – батьків немає. Шелестить пожовкле листя по діброві; гуляють хмари; сонце спить; ніде не чуть людської мови; звір тільки виє по селу, гризучи трупи”.

      Гуляючи Літнім садом білими ночами, Тарас згадував чарівні українські ночі і краєвиди, батьківську хату і своє дитинство. З підсвідомості випливали дитячі враження й само собою складалися у вірші. Він навіть не міг твердити, що це його особисті вірші, а не рядки з почутого в дитинстві: „Реве та стогне Днипръ шырокый, сердытый витеръ завыва, ... Въ таку добу пид горою, биля того гаю, що чорние над водою, щось биле блукае”, - записує він російськими літерами. За нещасливих обставин дещо з записаного ним потрапило до рук Є.Гребінки, який на той час вже надрукував декілька своїх малоросійських віршів і збирався видавати літературний альманах. Йому дуже сподобалися поетичні спроби Тараса і він вводить його до кола  письменників. Тарасу лестила увага освічених і знаних земляків. Він стає постійним учасником вечірок, читає їм свої вірші, упивається їхніми лестощами. Йому починає здаватися, що його покликання поезія, а не мистецтво. „Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, як їх почує!.. Знать од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди!..”

     З виданням невеличкої книжечки під назвою „Кобзар”, до якої увійшли його переспіви почутих у дитинстві дум і балад, до нього приходить слава малоросійського поета. „Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вірний, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, а слава – заповідь моя”. Ця книжечка, поширена серед українських лібералів їхніми петербурзькими знайомими, зробила його відомим на батьківщині як поета „що пише волю”. А так як слово „воля” мало для українців сакраментальне значення, хоч пани розуміли під ним одне, а кріпаки – інше, його вірші, що так нагадували думи та народні пісні і говорили про сирітську долю, сваволю панів і чиновників, про Божий суд і волю, почали передаватися із уст в уста, мандрувати від села до села і створювати легенду. 

     Аж ось навчання закінчено, отримано звання вільного художника і Тарас їде на Україну, сповнений величних поривань і бажань. „История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная, и все это до сих пор никем не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов. Чем они увлекались, забыв свое родное, - не знаю. Мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле, и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всей Италии. Те, которые видели однажды нашу Краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях. Что же нам сказать ее детям, должно любить и гордиться своей прекраснейшей матерью. Я, как член ее великого семейства, служу ей, ежели не на существенную пользу, то, по крайней мере, на славу имени Украины. Обладая в мале искусством в живописи, предпринял я издание, названное мною «Живописная Украина». 

     Поміщики один з поперед одного запрошують до себе „знаменитого земляка”, замовляють портрети, просять почитати вірші, а поза очі посміюються з „мужицького поета”. „Не так тії вороги, як добрії люди – і окрадуть, жалкуючи, плачучи, осудять, і попросять тебе в хату, і будуть вітати, і питать тебе про тебе, щоб потім сміятись, щоб з тебе сміятись, щоб тебе добити...” Та він сповна насолоджується своєю славою, гостюючи то в одного, то в іншого пана, відвідує бали і бенкети, залицяється до панянок. 

     Тарасу так довго твердили про його поетичну геніальність і покликання, що він і сам в це повірив.  Стараннями свого петербурзького земляцтва, тридцятирічний Тарас все більше і більше  входить в роль „пророка”, очікуванням якого живуть всі гноблені народи. Він переспівує біблейські притчі, приміряючи їх до себе. „Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, послав на землю їм пророка – свою любов благовістить! Неначе наш Дніпро широкий, слова його лились, текли і в серце падали глибоко! Огнем невидимим пекли замерзлі душі”. „Воскресну нині! Ради їх, людей закованих моїх, убогих, нищих... Возвеличу малих отих рабов німих! Я насторожі коло їх поставлю слово”. 

     Зіркова хвороба призвела до втрати ним почуття реальності, зробила його нестримним у своїх висловах, злостивим. „Хіба самому написать таки посланіє до себе, та все дочиста розказать, усе, що треба, що й не треба. А то не діждешся його, того писанія святого, святої правди ні од кого. Та й ждать не маю од кого. Бо вже б, здавалося, пора: либонь уже десяте літо, як людям дав я „Кобзаря”, а їм неначе рот зашито, ніхто й не гавкне, не лайне, неначе й не було мене”. Щезли романтично-ностальгійні тони, натомість з’явилися гнівно-нестримні, осуджуючі, що поширюються серед друзів і недругів під час численних земляцьких вечірок-гулянок. „Раби, підніжжя, грязь Москви, варшавське сміття, ваші пани, ясновельможнії жупани”. „Раби, невольники недужі! Заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі!” „Бо як по правді вам сказать, то дуже вже й мені самому обридли тії мужики, та паничі, та покритки. Хотілося б зогнать оскому на коронованих главах, на тих помазаниках Божих”.

     Та доля, що була прихильна до нього змалечку, все ще продовжує пестити його, ставлячи в один ряд з талановитими митцями, забезпечуючи йому їхню підтримку й повагу. Жити б так і працювати на благо собі й на славу Україні. І що ж? „Невеликії три літа марно пролетіли... А багато в моїй хаті лиха наробили. Опустошили убоге моє серце тихе, погасили усе добре, запалили лихо, висушили чадом-димом тії добрі сльози, що лилися з Катрусею в московській дорозі, що молились з козаками в турецькій неволі”. Треба ж було бути таким необачним, щоб носить при собі таку поему, як „Сон”!.. 

      Так зникає талановитий живописець, портретист і графік, а натомість з’являється поет-вигнанець, рядовий Шевченко, якому заборонено не лише писати, а й малювати. 

     А що ж Тарас? Служилося йому не так вже й важко поки він знову не впав у немилість... вдруге наступивши на ті ж самі граблі. Як же таке могло статися? Шевченко, що вже постраждав від своєї безпечності, не розуміє, що зберігаючи компрометуючі листи він ставить під загрозу не лише себе, а й інших!.. Через нього гине у Києві магістр математики М.О.Головко, страждають всі, хто співчував і допомагав йому. А сам він на цілих сім років приречений до бездіяльності і пиятики, що повільно нищить його здоров’я... 

     „Чи то недаля та неволя,
     Чи то літа ті, летячи,
     Розбили душу? Чи ніколи
     Й не жив я з нею, живучи
     З людьми в паскуді, опаскудив
     І душу чистую?.. А люде?
     (Звичайне, люде, сміючись)
     Зовуть її і молодою,
     І непорочною, святою,
     І ще якоюсь… Вороги!!
     І люті! люті! ви ж украли,
     В багно погане заховали
     Алмаз мій чистий, дорогий,
     Мою колись святую душу!
     Та й смієтесь. Нехристияне!
     Чи не меж вами ж я, погані,
     Так опоганивсь, що й не знать,
     Чи й був я чистим коли-небудь,
     Бо ви мене з святого неба
     Взяли меж себе – і писать
     Погані вірші научили.
     Ви тяжкий камень положили
     Посеред шляху… і розбили
     О його… Бога боячись!
     Моє малеє, та убоге,
     Та серце праведне колись!
     Тепер іду я без дороги,
     Без шляху битого… а ви!
     Дивуєтесь, що спотикаюсь,
     Що вас і долю проклинаю,
     І плачу тяжко, і, як ви…
     Душі убогої цураюсь,
     Своєї грішної душі!”

     Шевченко: „Чи то ж тая доля, що серденько ждало, збираючись в люди, людей щоб любить?”

     Доля: „Я дала тобі, Тарасе, талант і шанс його реалізувати. Дала тобі добрих друзів і покровителів. Як ти цим скористався? Те й отримав...”

След.>

MiGG&Co. 
http://добавить-сайт.in.ua  http://посещаемость-сайта.com.ua  http://работа-для-девушек.kiev.ua