Призрачно все в этом мире бушующем, есть только миг за него и держись
Есть только миг между прошлым и будущим, именно он называется жизнь!

.............................................................................................................................. Л. Дербенев
 


НАША ПЕСНЯ


ФОТОСЕСИИ
 
 
КЛИПЫ 
 
 
ФОТОАЛЬБОМЫ 
 
 
КНИГИ 


МИР УВЛЕЧЕНИЙ


 
поиск по сайту
МЕНЮ
Заглавная
БИБЛИОТЕКА
ИССЛЕДОВАНИЯ
ФОТОГАЛЕРЕЯ
ФОТОАЛЬБОМЫ
ВИДЕО
ЭТО ПОЛЕЗНО ЗНАТЬ
КУЛИНАРИЯ
РУКОДЕЛИЕ
Любознательным
НА ДОСУГЕ
ФАЙЛЫ
Пишите
Виртуальный секретарь "Мои научные новости"
Библиотечный информационно-образовательный Портал
Мой дом

"Бібліофан" Дискусійний клуб

"Бібліотекарі усіх країн - об'єднуйтесь!
Посетителей
На сайте 123 гостей

Заглавная arrow ИССЛЕДОВАНИЯ arrow Статьи arrow Статьи arrow Український національний характер як феномен національної культури і історичного чинника

Український національний характер як феномен національної культури і історичного чинника
Исследования

        Питання українського національного характеру як феномена національної культури і історичного чинника, що є одним з визначальних факторів конституювання і розвитку нації, ставили і вивчали багато науковців, починаючи ще з XVIII ст. з появи "Історії Русинів" Псевдо-Кониського, першого комплексного дослідження українців як нації, і до сьогоднішнього дня.

Дослідження М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, О.Потебні, В.Ляпинського, М.Драгоманова, В.Аньоновича, І.Франка, М.Грушевського, М.Хвильового, Д.Донцова, Д.Чижевського, І.Лисяк-Рудницького, І.Мірчука, О.Кульчицького, М.Шлемкевича, В.Храмової, Є.Онацького, В.Цимбалістого, О.Братко-Кутинського, А.Бичка, С.Кримського, Ю. Павленка, І.Рибчина та багатьох інших внесли той чи інший неоціненний вклад в самоідентифікацію українців і визначення себе як нації.

Ще О.Кульчицький дійшов висновку, що расово-соматичні особливості українців визначають дві головні риси - динарська та остійська, яким властиві: першій - пристрасність екстремальні вияви почуттів, материнське опікування інших, несприйняття великих спільнот, шанування речей, витончений смак до найдрібнішого, потреба в співзвучності з навколишнім світом, елегійний настрій; другій - сильні почуття, схильність до драматично-ліричних афектів, схильність до театрального мистецтва і музики. ( )

Емоційність національної української психіки багато вчених, сеpед яких Рибчин І., Старовойт І.С. та Швецова А.В., пов'язували ще з дуже сприятливим геопсихічним оточенням - природними умовами: плодючим, щедрим чорноземом, безкраїми спокійними полями і луками, суворо-мужніми горами, потаємними, темними лісами і т. п. Географічні ж чинники зумовили і регіональні особливості характеру, які спpощено можна визначити так:

  • мешканцям північних низовин властива помірна життєрадісність. Вона сприяє розвитку почувань інтимного, гармонійного співжиття з природою, вбираючи її таємничість, спокій, дискретність та певність;
  • мешканцям лісових гущавин з трясовинами притаманне почуття загрозливої обмеженості, обачність, підозрілість, очікування та терплячість;
  • мешканцям північно-лісового середовища властива активна світосприймальна настанова, розвиток естетичних почуттів. Їх характеру притаманна емоційна імпульсивність і динамізм, життєрадісність та готовність потурати вибухам своїх пристрастей;
  • мешканцям лісостепових височин притаманне почуття радісності і оптимізму, м'якість і лагідність вдачі, ігорна, естетична чи споглядальна настанова. Характер їх відзначає життєрадісний та оптимістичний настрій, певна безтурботність, поступливість, здатність пристосовуватись;
  • мешканцям лісостепової і степової рівнини властива посилена діяльність уяви, фантазії, контрастні та непостійні настрої (почуття гніву, ворожнечі і - байдужості; честолюбства і - недостатності) , періодичні зміни самопочуття (безпредметні туги, роз пач, апатія) і, разом з тим, - ентузіазм. Їх визначають такі риси характеру як сваволя, анархізм, не підпорядкованість, апатія до будь якої організованої, зосередженої акції, індивідуалізм. Їх характер визначає песимістично-позитивістський світогляд.

Не останню роль у становленні українського характеру відіграли і історичні чинники.

В Україні історично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації і національної психології - національної самосвідомості - гальмувався. Дослідження показують, що українська самосвідомість зародилася десь у XIV ст, з соціально-психологічного почуття "ми" етнічної спільноти, яка безпосередньо походила від народностей Київської Русі, мала свою мову, проживала на спільній території і здійснювала на ній спільну діяльність. Та навіть в час її зародження Україна перебувала під владою литовських князів, яві, правда, не руйнували її політичну, правову, традиційну, мовну і релігійну цілісність.

Захоплення України Польщею сильно уповільнило її розвиток і зруйнувало ці складові, Вона нищила все українське, насаджувала свої етнічні ознаки і віру. Чимало представників тих верств, які грали провідну роль у становленні нації її самосвідомості, ідеалу, тобто панівна верхівка і духовенство, стали супротивниками українського духу, а часто навіть його запеклими воpогами. Нація вижила в той час лише завдяки козацтву, міщанству, яке об'єднувалось у братства, і, найголовніше, селянській масі, що а той час становила більшість українського народу. Необхідність постійної боротьби за своє національне та релігійне примушувала напружуватися інтелектуальні сили нації, і це дало чудові плоди - з'явилася полемічна література, в якій обгрунтовувалось право існування українського народу, як нації, тобто виникла національна ідеологія, котра наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь, Вітчизна.

Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького поділила Україну на дві частини: значна її частина опинилася під владою Росії, друга - залишилась під Польщею. Православна, з близькою мовою, з родоводом від Київської Русі, Росія здалася українській еліті - інтелігенції і духівництву - рідною, своєю і вона з pадістю кинулася в її обійми. Русифікація інтелігенції і духівництва, відсутність національних навчальних закладів, прискорили занепад національної свідомості. І знов таки, патріотично настроєними залишалося лише селянство та малочисельне письменство.

Недостатність диференціації суспільної структури, значне переважання селянської верстви зумовили ставлення українців до загальнолюдської ідей та суспільних подій тільки з огляду на особисту прихильність, недостатню зацікавленість широкими організаційними формами та тривкими надіндивідуальними цілями. Тому-то, за висновком І.Крип'якевича, "усвідомлення національної відособленості, цінності свободи і індивідуального розвитку, повага до суспільного авторитету, лицарство, глибока культурність мали суто літературний характер", і витворювались суто образно-художніми формами народної творчості та письменництвом, яке намагалося довести самобутність української культури і мови, підкреслити те, що життя українського народу відзначається духовним багатством, колоритом та оригінальністю, нерозривно пов'язане з природою, землею ї волею. Їх цікавило, перш за все, питанням етики та релігії, історичної долі і правди.

Архетипи народній творчості і дожовтневої літератури - казкові та містичні мотиви, типові, повторювані в житті переживання і ситуації, мали велику приваблюючу і рушійну психічну силу, великою мірою впливали на людську душу, зворушують її і керують нею. Українець у їх витворах є людиною заглибленою у внутрішній світ, світ особистого переживання, а не у світ загальнолюдських проблем. Однак вони виходили лише з емпіричних фактів самобуття, видаючи часто бажане за дійсне. Завдяки письменникам, вважають Б.Глотов і О.Матюхіна ( ), був створений національний міф, культурна "Я-концепція", через які "досягалися виправдання та культурна легітимація властивостей українського етносу", розбудова особистості вглибину замість експансії в ширину. Міф надав певним рисам етносу, значення вихідних і безумовних якостей. В тому своєму національному міфі українець існує серед чудової, квітучої природи, поєднаний з нею через працю та наснагу. Він віддає свої сили, працю землі, котра повертає їх красою і родючістю. Навкруги панують мир і спокій, і такий самий мир і спокій наповнює людину. Праця може бути важкою, навіть виснажливою, але вона вдячна. Життя людини концентрується навколо її оселі, котра відрізняється впорядкованістю, охайністю та ретельним доглядом. Особливе місце займає жінка - ніжна, сповнена любові і власної гідності. Українська література винятково насичена такими настроями. Та й цих їх творів не було кому читати в умовах суцільної неписьменності, відсутності українських шкіл і самого духу просвіти. Внаслідок цього українська свідомість виснажилася, втратила ідеологічну основу, перейшла на рівень досить примітивної рефлексії національної психіки, в якій етнічне українське ототожнювалось із хатньо-побутовим, відсталим, в той час як російське визнавалось прогресивним. ( )

На відміну від мрійливо-зачудованого погляду на себе самих, зазначає В.Січинський, представники інших культур в той же час бачили в укpаїнцях і інші суттєві риси. Вони свідчать, що вдача українців досить складна та суперечлива. З одного боку відвага, хоробрість, жадання слави, нехтування комфортними умовами життя, з іншого - заздрість, підступність, нахил до грабування. Гострий і хитрий розум, здатність до ремесел і мистецтв, культивування військової честі, справедливості, волелюбності поєднуються з ледарством, зрадливістю, жадібністю. Лицарська любов до землі уживається з недбайливим ставленням до неї, На думку деяких свідків XVII ст., українці "більш охоче беруться за зброю, ніж за плуг". В той же час вони відзначають особливу пристрасть українців до освіти, рівність з чоловіками жінок та їх самостійність, демократичність суспільного життя. ( )

На Правобережжі Польща теж посилила своє національне і релігійне гноблення. Там лише перехід православного духівництва до унії під захист католицького Риму через православний обряд допоміг зберегти українську культуру.

Окупація чистини Польщі і Галичини Австро-Угорщиною, дещо послабила польський тиск. Навіть інституалізовані українські спільноти були офіційно включені у громадсько-політичне життя імперії. Проте відчутного наслідку це не мало. Козацтво і братства вичерпали свої потенції, затуркане селянство нічого не могло протиставити тиску Польщі, крім соціально-психологічного "ми - українці". І лише уніатське духівництво і патріотично настроєні літератори ще боронили українські інтереси, мову, традиції. Досить згадати гурток семінаристів, який очолював М.Шашкевич, і видаваний ними альманах "Русалка Дністрова". Тому українська самосвідомість народу тут була міцнішою ніж на Сході.

Деяке зростання національної самосвідомості в обох частинах України спостерігалося з 1910 років. "Національний рух з обох боків кордону тепер рух одного народу зі своїми пророками-мучениками (Т. Шевченко), провідниками-вчителями (М.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов) , вождями (М.Грушевський, І.Франко). Випрацьовуються стереотипи побутових національних вартостей, програмові пісні та марші, символи, свята тощо. Самоусвідомлення "ми" набирає політико-правових форм, самосвідомість нації відтепер являє собою єдність національної психіки та національної ідеології", - пише дослідник В.Жмир. ( )

Цей сплеск національної самосвідомості знов таки ж носив суто емпіричний характер, національна ідея не стала конструктивною, спонукаючою до активної розбудови і розвою національного життя. Дуже швидко він був нівельований радянською ідеологією, спрямованою на формування "радянського народу" як соціалістичної спільноти. Соціалістичні ідеали впали в сприятливий грунт українського менталітету і дали такий врожай, як ні в жодній з п'ятнадцяти республік Радянського Союзу - українці майже зовсім асимілювали з росіянами, особливо у містах, не дивлячись на те, що права нації декларувалися в радянських законах. І це не дивно, говоpять науковці, бо нація, котра тривалий час перебуває під іноземним гнітом, виробляє pізні способи пристосування до чужих форм життя, формальне сприйняття і навіть схвалення суспільного устрою, норм та стереотипів поведінки панівного етносу. Внаслідок чого власні ментальні риси відтісняються у підсвідомість, а на них нашаровуються набуті, чужі цінності і установки, які з часом все більше блокують, деформують їх компоненти.

Концепцію соціально-філософського і теоретично-методологічного підходу до феномена національного характеру як до ідеального типу особистості - "людини культури" - котрий створюється, відтворюється національною культурою і є бажаним для неї, пропонує А.В. Швецова. ( ) В своєму дослідженні виникнення, розвитку, формування і становлення національного характеру, і українського зокрема, вона дійшла висновків, сформульованих ще на початку XVII с. відомим англійським вченим Ф.Беконом та обгрунтованих в наступні часи іншими вченими:

  •  характер народу формує діалектичний взаємозв'язок природно-фізичних та соціально-культурних факторів і мова, яка відображає його специфіку;
  •  національний характер є досить складним явищем і представлений різними психологічними та соціальними типами людей;
  •  характер індивіда формується не лише свідомими процесами його життєдіяльності, а й несвідомими чинниками, культурними архетипами, які є важливими складниками ментального влаштування і життєвої сили в побудові людського образу;
  •  пристосовуючись до соціальних умов, особистість розвиває в собі переважно саме ті риси характеру, які дозволяють їй почувати себе комфортно в даному суспільстві;

Разом з іншими вченими вона виокремлює п'ять проекцій національного характеру - національна ідентифікація, національна ідея, національний етос, національний імідж та комплекс національної відрази, через які створюється можливість змістовної та багатовимірної реконструкції національного характеру.

Національна ідентифікація - це образ самих себе, який складає основу національної ідентифікації представників певного етносу і є однією з найважливіших проекцій національного характеру, бо містить образ людини та людського існування, з яким учасники конкретного етносу ототожнюють себе.

Національна ідея - комплекс цілеспрямованих уявлень, котрі відіграють роль інтенції, духовних рушійних сил, а також засад осмислення національної долі та її перспектив у житті конкретного етносу. Вона спрямовує історичне життя етносу,

Національний етнос - комплекс культурно-моральних настанов людської поведінки, яким підпорядковуються дії етнічних індивідів в різноманітних сферах життя. Він відіграє велику роль в організації безпосереднього буття нації.

Національний імідж, тобто той образ, в якому той чи інший етнос сприймається іншими народами і образ, в якому етнос презентує себе перед іншими, стверджує себе перед ними.

Національна відраза - сукупність негативних рис, котрі даний етнос відкидає, вважає неприйнятними, ворожими для себе.

Її розвідки дозволили виокремити культурні архетипи, котрі утворюють етичне ядро українського буття, це:

1-й - заснування життя на праці. Досягнення життєвого успіху та достатку вимагає, передусім, цілеспрямованої, ефективної, постійної праці;

2-й - непевність щодо розпорядження результатами власної праці, негарантованість достатку. Українець радше віддасть плоди своєї праці сильнішому, ніж буде боротись. Загалом, відчуття людиною себе власником, вкорінене, наприклад, у західноєвропейському етносі, в нього відсутнє;

3-й - неналежністю світу українцеві і відсутністю в етосі (тобто самовизначенні українства) виміру публічності. Українцеві належить лише найближче до нього, обмежена частина приватного світу - хата. Це інтимний зв'язок з тим, що людина відчуває своїм, але не має загальної і безумовної визначеності цієї належності з боку інших.

4-й - покладання більше на долю, аніж на власну самоврядну волю відносно життєвих надбань. Доля чи Бог виступають репрезентантами зовнішньої вищої волі, котра повсякчас здатна розпорядитися людським життям і його достатком. Покірність долі і готовність прийняти її встановлення замістила в даному випадку активну силу особистісного самовизначення.

5-й - архетип вільності чи завзятої відчайдушності, котра виникла як відгук на деякі зовнішні виклики буття.



<Предыдущая   След.>

MiGG&Co. 
http://добавить-сайт.in.ua  http://посещаемость-сайта.com.ua  http://работа-для-девушек.kiev.ua